Коли заходить мова про античну культуру, то одразу ж слід розуміти під цим культуру Древньої Греції та Риму, оскільки саме ці держави заклали  підвалини європейської культури. 

"Античний" (від лат. antios) означає "давній". У працях істориків античним світом традиційно називають суспільства Стародавньої Греції та Стародавнього Риму з IX ст. до н. е. по V ст. н. е. У наш час поняття античності поширюється також і на крито-мікенську епоху (III—II тис. до н. е.), так звана егейська культура, яка існувала на о. Крит, островах і узбережжі Егейського моря та в материковій Греції. Розквіт її (2100—1500 рр. до н. е.) супроводжувався створенням ви­сокохудожніх архітектурних пам'яток, керамічних виробів тощо. Деякі елементи цієї культури виявлено на території найдавніших землеробських племен Трипілля. Таким чином, історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі рабовласницьких держав Середземномор'я з III тис. до н. е. до середини V ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія.

Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивіліза­ціями Сходу — Єгиптом, Фінікією, Персією та ін., підтри­мувала з ними жваві торговельні та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий період свого розвитку, чимало запозичила з більш розвинених на той час культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним. Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обож­нення царської влади, безумовна влада авторитету, підкореність особистості державі, монументальність, симво­лічність, декоративність. Антична ж, особливо еллінська, культура звернена до людини, і це природно, бо породило її зовсім інше суспільство.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто місто-держава, що об'єднувала місто і навко­лишні землі з селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. Саме з розвитком полісів створювались акрополі, склалася система архітектурних ансамблів, яка знайшла свій подальший розвиток у класичний період. З VI ст. до н. е. в більшості полісів встановилась демокра­тична форма правління, що охороняла права кожного гро­мадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були гра­мотними. Сутністю полісного життя була єдність незалеж­них людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів та римлян пат­ріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюб­ності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм, — перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у виг­ляді людей — безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це зумовило непересічне значення античної доби для людства, його культурного поступу.

Понад дві з половиною тисячі років тому в південній частині Балканського півострова, на островах Егейського моря, на західному узбережжі Малої Азії, по берегах Мар­мурового і Чорного морів, на узбережжі Південної Італії і в східній частині острова Сицилія виникла група рабовлас­ницьких держав, відомих в історії як Стародавня Греція, або Еллада. У XII—VII ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувся розклад первіснообщинного ладу і з'явилося патріархальне рабовласництво, яке у VIII—VI ст. до н. е. склало основу економічного і політичного життя суспільства. Розвинуло­ся товарно-грошове господарство, яке зосередилось у рабо­власницьких містах-державах (полісах). Найбільшими серед них виступали Афіни і Спарта, боротьба між якими за па­нування в Стародавній Греції була водночас боротьбою між демократією і аристократичною олігархією, що призвело до Пелопоннеської війни 431—404 рр. до н. е. Знесилені війною грецькі поліси в 338 р. до н. е. підпали під владу Македонії. У 146 р. до н. е. територія Греції була включена до складу Римської імперії.

Власне давньогрецька культура якісно визначилася лише до VIII ст. до н.е. Можна виділити такі періоди її розвитку:

Гомерівська Греція (XI —VIII ст. до н. е.);

Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.);

Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.);

Еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — до І ст. н. е.).

З гомерівського періоду до нас дійшло мало пам'яток, через те, що основними будівельними матеріалами слугу­вали дерево і невипалена цегла. Монументальна скульпту­ра також була дерев'яною. Найбільш яскравими пам'ятка­ми цього періоду є вази, розписані геометричним орнамен­том, а також теракотові і бронзові статуетки.

Літературна творчість у Греції здавна існувала в усній формі, що підготувало появу перших літературних творів, видатних пам'яток світового епосу — "Іліади" й "Одіссеї" (IX—VIII ст. до н.е.), в яких великий Гомер розповідає про події Троянської війни.

В архаїчний період у результаті розпаду родової общи­ни відбувається формування античного полісу — міста-держави: Афіни, Спарта, Коринф, Аргос, Фіви. В літературі того часу поширені міфи про богів, героїв, наприклад про под­виги Геракла, а також розвивається лірична поезія Архіло-ха, Солона, Алкея, Сафо. Важливим фактором культурно­го розвитку Греції вважаються ігри, які відбувалися на честь деяких богів. Найбільшими були Олімпійські ігри — спортивні змагання на честь верховного бога Зевса, що відбувалися, починаючи з 776 р. до н. е. один раз у чотири роки; Тіфійські — спортивні і музичні на честь Аполлона (бога поезії), Істмійські на честь Посейдона (бога морів).

Періодом розквіту давньогрецької культури є класичний період, який характеризується розвитком філософської дум­ки (Демокріт, Сократ). У літературі цього періоду основними жанрами стали трагедія і комедія. Знаменитими авторами трагедії були Есхіл (525—456 рр. до н. е. ) та Софокл (497— 406 рр. до н.е. ). Визнаним комедіографом був Арістофан (бл. 445— бл. 385 рр. до н. е.). Розвиток літератури пов'я­заний з зародженням театрального мистецтва. В літературі й поезії "пізнього еллінізму" з'являються нові імена — Каллімах (приблизно 310 — 240 рр. до н. е.) писав гімни, елегії, епіграми; Феокріт (кінець IV — перша половина III ст. до н. е.) — поет, тонкий співець ідилії; автор побутово­го жанру Геродонт (III ст. до н. е.).

У цей період розвивається реалістична скульптура. Скульптурні зображення виконувалися в основному з мар­муру і бронзи. Видатними скульпторами були: Фідій ("Зевс" — для храму в "Олімпії), Мирон ("Дискобол") , Поліклет (статуя Гери, виконана із золота і слонової кості), Прак-ситель, Лісіпп.

Основними пам'ятками живопису цього періоду є роз­писи на вазах. Кераміка вазопису характеризувалася різно­манітністю стилів — геометричним, "килимовим", чорно- і червонофігурним способом. Цей період також ознаменувався визначними архітектурними спорудами. Основною громад­ською спорудою залишається храм ( храм Зевса в Олімпії, храми в місті Посейдонія). Особливе місце в античній архі­тектурі посідає комплекс споруд Афінського Акрополя (храм Ніки Аптерос, головний храм Афін — Парфенон).

Формуванню елліністичної культури сприяло значною мірою поширення грецької системи освіти. На першому етапі учні вчились читати, писати, рахувати, займалися гімнастикою і музикою. Наступний етап був пов'язаний з вивченням іноземних мов, математики, астрономії, теорії музики. Вищим ступенем освіти вважалося вивчення філо­софії і риторики.

До знаменитих споруд елліністичного періоду належать Фароський маяк в Александрії та Башта вітрів в Афінах.

У скульптурі цього періоду проступає інтерес до людини, її емоцій. Характерними рисами скульптури періоду еллініз­му є динамічність, виразність. До найбільш визначних від­носяться "Афродіта з острова Мілос" (Венера Мілоська), "Ніка Самофракійська", скульптурна група "Лаокоон", "Форнезький бик", портрет Демосфена і одне з чудес світу, яке не дійшло до нас, Колос Родоський (висотою 35 м). Значну кількість пам'яток давньогрецького мистецтва знайдено на території сучасної України (колишніх античних держав Північного Причорномор'я).

Щоб зрозуміти специфіку стародавньої грецької культу­ри, потрібно враховувати соціальні зрушення тієї історич­ної епохи. У Стародавній Греції, на відміну від країн Ста­родавнього Сходу, склався не монархічний, а республікансь­кий тип рабовласницької держави. Містами-державами керували колективно їх вільні громадяни. Це була своєрідна рабовласницька демократія, вона виховала у греків особ­ливе світосприймання, бо суспільним ідеалом стала вільна й політичне активна людина. Саме така людина була го­ловним об'єктом і змістом культури. Ця антропоцентрична концепція культури знайшла своє вираження у знаме­нитому висловлюванні афінського філософа Протагора: "Людина — мірило всіх речей".

За Гераклітом, у грецькій культурі людина розглядалася як смертний бог, а бог — як безсмертна людина. Цей кон­цептуальний підхід пронизує не тільки мистецтво, але й філософію, науку, міфологію, весь світогляд. Вже ранні філо­софські системи Анаксимандра, Парменіда, Піфагора, Демокріта, Геракліта пройняті ідеями знаходження у світобу­дові цілісності, гармонії, "логосу", діалектики. Знаменитий вислів Геракліта про те, що не можна двічі увійти в одну і ту ж річку, став пізніше вихідною координатою розробки діалектики як принципу філософського мислення. У старо­давній грецькій філософії беруть початок матеріалістичне атомістичне вчення (Демокріт) та ідеалізм (Сократ і Платон). У Стародавній Греції вперше виникла нова галузь знань — історія; "батько історії" Геродот започаткував літописно-описову форму вивчення суспільства. Арістотель у праці "Політика" створив першу теорію держави. Грецький уче­ний Евклід заклав основи геометрії, Архімед — механіки.

Значного розвитку в Стародавній Греції набула меди­цина. В поемах Гомера "Іліада" й "Одіссея" (VIII—VII ст. до н.е.) описані приклади надання медичної допомоги по­раненим під час Троянської війни. Крім лікарів у війську, в V—IV ст. до н.е. з'явилися лікарі в містах. Купців, ремі­сників і вільних землеробів обслуговували мандрівні лікарі, які йшли від міста до міста, від общини до общини. В Греції також були школи, які готували лікарів. Найбільш відомі з них це школи в Кнідосі і Косі. Зі школи на острові Кос вийшов знаменитий лікар Гіппократ. Існували лікарні при храмах, приватні лікарні при житлах лікарів або знатних людей. Мало місце безплатне лікування бідних людей, про­водилися заходи, які запобігали поширенню епідемій. Про­фесійною емблемою лікарів стало зображення змії. Цей символ дійшов до наших днів і далі використовується в ме­дичній символіці.

З лікувальних процедур велика увага приділялася водо­лікуванню і масажам. Також практикувалися і хірургічні втручання. Під час розкопок знайдені залишки медичного інструментарію: ножі, голки, пінцети, зубні щипці, доло­та, шпателі, зонди тощо.

Для давньогрецької культури характерна велика увага до фізичних вправ, загартування і особистої гігієни.

Найвидатнішим лікарем Стародавньої Греції був Гіппок­рат (460— 377 рр. до н.е.). З часів Гіппократа до нас дійшла книга під назвою "Гіппократів збірник", який об'єднує близько 70 творів. Самому Гіппократу належать твори "Прогностика", "Епідемії", "Про рани голови", "Про пе­реломи" та ін. Частина творів написана його учнями і по­слідовниками.

У вченні Гіппократа велика увага приділялась організ­му хворого, навколишньому середовищу, умовам побуту, захворюванням внутрішніх органів, загальній терапії, аку­шерству, хірургії. Гіппократ описав симптоми деяких зах­ворювань, стадії перебігу хвороби. Значне місце в терапії лікар відводив дієті.

У знаменитій "Клятві Гіппократа" визначалися прин­ципи взаємовідносин лікаря і хворого, а також лікарів між собою. Клятва не є оригінальним твором самого Гіппок­рата, скоріше це збірник професійних зобов'язань, які зу­стрічалися раніш, проте значення його велике і як кодекс лікарської етики він, певною мірою, використовується і нині.

У II ст. до н. е., як уже зазначалося, Греція потрапила під владу Риму. Але, як писав поет Горацій, "полонена Греція перемогла некультурного переможця". Гордовитий Рим, перед яким тремтіли завойовані народи, змушений був схилити голову перед величчю культури крихітної Еллади. Пізніше він, ставши велетенською імперією, створить свою небуденну культуру, але лише тоді, коли набереться досві­ду у завойованого сусіда. Спочатку Рим запозичив весь пантеон грецьких богів, змінивши їхні імена на латинсь­кий лад; скульптори та художники намагались копіювати грецькі зразки; поети і драматурги переспівували сюжети неповторної грецької поезії і драми. Вплив грецької куль­тури був настільки сильним, що на початку, після завою­вання Еллади, римська наука стала двомовною. У римсь­ких освічених родинах прийнято було розмовляти поряд із латинською ще й грецькою. Вчений Апулей писав латинсь­кою, а Марк Аврелій — грецькою. Лише з часом римські філологи розробили лексичну і синтаксичну систему латини настільки, що нею можна було передавати всі тонкощі грецької мови. 

КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

Римська держава виникла і зміцніла на території Апеннінського півострова. Греки назвали її Італією. Назва "Італія" походить від латинського слова "вітеллюс", що означає "бичок", "телятко".

Основу півострова складають Апеннінські гори. Вони ніби поділяють півострів на три великі області: північну, центральну і південно-східну.

Півострів омивається Середземним морем. У давнину більша частина півострова була вкрита густими лісами за­хідноєвропейського типу (дуб, в'яз, бук, каштан). Із пло­дових дерев росли яблуні, фанати. Аж у пізніші часи італій­ський пейзаж прикрасили цитрусові, пальмові, кипарисові й оливкові дерева.

Тваринний світ давньої Італії був подібним до середньо­європейського (лань, серни, свині, вовки, лиси і т.д.).

Надра півострова були відносно бідними на корисні копалини: невелика кількість золота і срібла, мармур, за­лізо, мідь.

Найдавніше місцеве населення (лігури, сікани, корси та ін.) в кінці II тис.— на початку І тис. до н. е. було витіснено прибульцями з придунайських територій, які називалися італіками. Серед етнічних груп італіків своїм розвитком і чисельністю виділялися латини. Зі Сходу прийшли фінікійці і греки.

Вся історія Італії пов'язана з Римом, який, за переказа­ми, був заснований братами Ромулом і Ремом у 753 р. до н. е. У давнину словом "Рим" називали і місто, і державу, і республіку. Рим був історичним витоком однойменної імперії.

Якщо давати узагальнюючий портрет римської культури, то слід сказати, що це самобутня рецептативна (усвідомлене запозичення і засвоєння чужої культури) культура. Харак­терними особливостями є те, що в її творах серцевиною стояли держава, воїн, юрист, а не філософ, митець або індивідуальність в антично-грецькому розумінні. Сила, а не витонченість, могутність, а не швидкість, масивність, а не краса, практичність, а не грація, факт, а не уява домінують у римському мистецтві. При всій своїй залежності від грецької культури римляни творили свою культуру. Римській культурі був властивий традиціоналізм, а не динамізм, що зумовило не лише її життєвість, але й величезну роль для дальшої культурної історії Європи, особливо Західної. Антична римсь­ка культура датується серединою VIII ст. до н. е. — 476 р. н. е. У цих хронологічних рамках можна виділити:

Перший — царський, що охоплює середину VIII ст. до н. е. — 510 р. до н. е. У цей період правили сім царів. У суспільстві домінували етруски. У 509 р. до н. е. римляни пов­стали проти ненависного Тарквінія Гордого. Цим і завершився царський період, але римляни зобов'язані етрускам вкладом у розвиток матеріальної і духовної культури. До речі, одним із символів влади царів були фасції — жмут різок із секиро, яку італійські фашисти згодом запозичили в якості емблеми.

Другий — республіканський, що тривав з 509 р. до н. е. до ЗО р. до н. е. Він насичений завойовницькими похода­ми і громадянськими війнами, позначений створенням сильної римської італійської і середземноморської держа­ви. Латинська мова поширюється на всьому Апеннінсько-му півострові. Відбувається еллінізащя мистецтва — активне засвоєння грецьких літературних форм із римським змістом. Підкорена Греція підкорила суворих переможців.

Третій — період культури Римської імперії, що три­вав з ЗО р. до н. е. до 476 р. н. е. На культурі цього пері­оду позначається ідея величі і вічності Риму. У цей час створюється єдина елліністична культура. На релігійно­му горизонті з'являється християнство. На рубежі III — IV ст. античні традиції відступають перед культурними постулатами християнства.

Римське мистецтво виникло в результаті взаємодії твор­чості місцевих італійських племен, насамперед етрусків, з грецькою культурою. Мистецтво Риму розвивалось у тісно­му контакті з мистецтвом підкорених народів, що входили до складу Римської імперії. В основі образів римського мистецтва лежить реальна дійсність, хоча мотиви з міфо­логії були улюбленими для римлян.

Спадщина Стародавнього Риму надзвичайно багата. Римські майстри створили грандіозні архітектурні ансамблі, прекрасні скульптурні портрети, чудові фрески, мозаїки.

Великим внеском у світову культуру є давньоримська література і театр. Неоціненне значення поетичних творів Вергілія, Горація, Овідія, історичних праць Тіта Лівія, філо­софії Лукреція, промов Цицерона, сатири Марціала.

Значна роль у розвитку античного мистецтва належить етрускам — племенам, що населяли північно-західну час­тину Апеннінського півострова. Етрурія являла собою фе­дерацію 12 міст-держав. Деякі з них налічували до ЗО тис. жителів. У соціальному аспекті етруське суспільство поді­лялося на панівну знать, очолювану царем, і рабів. Етрус­ки були прекрасними мореплавцями, вели широку торгів­лю, займалися землеробством.

Великий вплив на культуру Етрурії мала Греція. Це пояснювалося, насамперед, виникненням грецьких поселень на півдні Італії. Греки навчили етрусків будувати храми з каменю, виготовляти керамічні вироби. Під впливом грець­кої скульптури й живопису розвивались етруська пластика і стінопис. Етруські художники запозичували художні обра­зи в еллінів. Однак цей благодатний вплив не перешкоджав етруському мистецтву зберігати яскраву самобутність. На межі VI і V ст. до н. е. етруське мистецтво було на вершині свого розвитку. Значного поступу досягла архітектура (спо­рудження храмів, житлових будинків), планування міст; для їх прикраси широко використовувалися скульптурні компо­зиції із бронзи і теракоти ("Капітолійська вовчиця"); роз­винулося мистецтво портрета, художні ремесла — вироби із бронзи, золота, кераміки.

У І і II ст. н.е. мистецтво Стародавнього Риму досягає ще вищого розквіту, в першу чергу цивільне будівництво. У 75—80 рр. н.е. в Римі був збудований знаменитий Колі­зей, який став визначною пам'яткою староримської архі­тектури. За своїм призначенням — це величезний амфітеатр (висота його 48,5 м, у плані — еліпс, осі якого 190 і 156 м) для проведення гладіаторських боїв, циркових видовищ тощо. У першій чверті II ст. н. е. створена ще одна пам'ятка архітектури — Пантеон, або, як його називали, "храм усім богам" . Це величезна циліндрична будова, перекрита на-півсферичним куполом, із входом у вигляді портика. Ак­тивно зводилися й інші споруди: арки, лазні, чудові тер­ми, форуми, палаци, театри, ринки, мости, водопровід, кріпосні стіни. Рим набув солідного і розкішного вигляду.

Для зміцнення своєї влади римські імператори викори­стовували різні масові видовища. Так, Цезар у 46 р. до н.е. звелів викопати на Марсовому полі штучне озеро, на яко­му організували битву між сирійським і єгипетським фло­тами. В ній брали участь 2000 гребців і 1000 матросів. А імператор Клавдій влаштував на Фуцинському озері битву сицилійського і родоського флотів за участю 19 тис. чоловік. Ці видовища вражали своїми масштабами і пишністю, пе­реконуючи спостерігачів у могутності правителів Старо­давнього Риму.

Значного розвитку набула санітарія і гігієна, які станови­ли гордість Риму. Видатними римськими лікарями бу­ли Асклепіад, Корнелій Цельс, Гален. Асклепіаду (128р. до н. е.— 56 р. н.е.) приписують винахід трахеотомії. Крім того, він твердив, що лікарським втручанням можна пере­рвати хід захворювання. Рекомендував дотримуватись гігі­єни житла, гігієни тіла, застосовувати масаж, робити про­гулянки на повітрі. Асклепіад вважав корисними ходьбу, біг, їзду верхи, катання в човні. До ліків він ставився дуже обережно, і в деяких випадках давав хворим воду, під виг­лядом ліків, пояснюючи, що це буває кориснішим, ніж давати отруту. Лікування за системою Асклепіада корис­тувалося в Римі великою популярністю. Цельс написав твір "Про медицину", в якому зібрав дані з діагностики, дієте­тики, методики лікування. Значна частина його праці при­свячена хірургії і хворобам кісток.

Особливе місце в розвитку медицини Стародавнього Риму належить Галену (131—201 рр. н. е.). Він написав ряд праць, в яких систематизував знання багатьох поколінь з анатомії, фізіології, патології, фармакології, терапії, гігієни, акушерства. Твори Галена дали змогу зберегти для май­бутніх поколінь медичні знання стародавнього світу.

В галузі лікувальної медицини Гален обезсмертив своє ім'я тим, що вніс регламентацію у приготування певних ліків. На честь цього такі препарати носять назву галенових.

Поряд з цим Гален проводив велику кількість дослід­жень на трупах людей, на поранених гладіаторах, твари­нах і описував роботу м'язів, загальну будову тканин організму, будову головного мозку, нервової системи.

Вчення Галена мало значний вплив на розвиток медич­ної науки навіть у середні віки.

Заслуговує на увагу організація медичного обслуговуван­ня в Стародавньому Римі. Там існували посади головних лікарів (архіятрів), які контролювали діяльність інших лікарів. Лікарі були при цирках, театрах, громадських са­дах, при об'єднаннях ремісників. Особливо добре була організована медична допомога в армії. Тут були створені військові госпіталі, в яких існували табірні лікарні, лікарні легіонів тощо.

До наших днів збереглися сліди санітарних споруд, які обслуговували мирні потреби великих міст цієї держави. В римських законах розроблялися вимоги санітарного харак­теру: заборонялося ховати мертвих у межах міста, вико­ристовувати для пиття воду з Тибру, а рекомендувалося вживати джерельну воду. За санітарними заходами слідку­вали спеціальні міські чиновники-едили.

Проте не в галузі філософії, науки чи мистецтва вияви­лася велич римлян, а на іншому полі — в організації дер­жави. Стародавній Рим опанував величезні простори на трьох континентах, завоював народи різного походження і культури й зумів об'єднати їх в одну могутню імперію. Римське право, римська адміністрація й суд, римське військо, римська господарська система — це були ті сили, що зв'язували Схід і Захід в нероздільну цілість.

Десь із II ст. н. е. в Римській імперії розпочався соці­ально-економічний занепад, який особливо поглибився в III ст. н. е. Криза виявилась у частій зміні імператорів, міжусобних війнах між угрупованнями рабовласників, по­встаннях населення, відокремленні провінцій. Внутрішній занепад супроводжувався нападами зовнішніх ворогів: пле­мен готів, гунів, вандалів. Зрештою, в 476 р. н. е. Рим був захоплений вестготами та вандалами. Так відійшла в істо­рію тисячолітня Римська імперія та її культура.

Використана література

Українська та зарубіжна культура. Підручник. – К., 2001.

Культура Древньої Греції та Риму. – К., 1986.