Крути 2 - рефераты - История Украины - Каталог файлов - Персональный сайт
Вторник, 06.12.2016, 22:49
Приветствую Вас Гость | RSS

ДИПЛОМНЫЕ КУРСОВЫЕ РЕФЕРАТЫ
на русском и украинском языках

Меню сайта
Полезные ссылки

Каталог файлов

Главная » Файлы » История Украины » рефераты

Крути 2
22.04.2010, 17:48

          Неодноразові намагання окупаційних режимів поглумитися й перекроїти українську історію не змогли повністю вирвати з пам'яті нашого народу згадки про події, які так чи інакше вплинули на його розвиток. Наслідки заборони на право мати власну історію маємо ще й досі.

          Зокрема про битву під Крутами - драматичну і героїчну пожертву гордих юнаків - сучасний шкільний підручник висвітлює аж... двома абзацами! Це тоді, коли іншим, незначним, часто інертним подіям присвячено цілі параграфи.

            Багато демагогів та псевдоісториків або й просто ворогів нашої нації намагаються применшити подвиг юнкерів, студентів і гімназистів у січні 1918 року, подати бій під Крутами малозначимим стратегічно, а загибель юнаків безглуздою і даремною.

      Українська революція на середину січня 1918 р. пройшла досить довгий, складний і, загалом, результативний шлях. Під керівництвом Центральної Ради національний ентузіазм, прагнення нації до всебічного відродження вдалося втілити в реальні досягнення. Ще за часів Тимчасового уряду, всупереч величезній протидії останнього, було запроваджено автономію України. 7 листопада 1917 р. проголошено створення Української Народної Республіки. Однак полі-тичні орієнтації проводу УНР відразу ввійшли в гостру суперечність із курсом ленінського Раднаркому, вилилися в антагоністичний конфлікт двох революцій: соціальної (у загальноросійському масштабі, захоплю-ючи у сферу свого вибухоподібного розвитку й український простір) і національно-визвольної, спрямованої на демократичне розв’язання українського питання.
        Незважаючи на офіційно оголошений ще на початку грудня 1917 р. стан війни (ленінський «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української ради» й негативна відповідь на нього Центральної Ради), конфлікт близько місяця протікав мляво, зводився більше до пошуку шляхів виходу з кризи дипломатичними методами. Після І Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові (11—12 грудня 1917 р.), проголошення України радянською республікою, оформлення двох центрів влади, які не лише не визнавали один одного, а й накопичували взаємну ворожість, антагонізм, стало очевидним: відвернути воєнне зіткнення просто неможливо.
       Потенції прибічників соціалістичної революції в Україні примножувалися військовою допомогою з Радянської Росії. Ця допомога почала надходити з середини грудня. За підрахунками фахівців (цифри легко підтверджуються архівними документами), в Україну з Росії на січень 1918 р. прибуло 32 тис. червоно-гвардійців та зведених у загони революційних солдатів. 22 тисячі з них через Харків прямували на Донбас, а далі — у напрямку Ростова-на-Дону. Дорогою їх кількість зростала за рахунок поповнення загонами донецьких червоногвардійців. Мета, поставлена В.Леніним перед Верховним головнокомандуючим по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антоновим-Овсієнком — розгром кадетсько-каледінського заколоту, — реалізовувалася неухильно.
         З решти ж російських військових формувань переважна частина відправлялася   Лівобережжям — через Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Олександрівськ (Запоріжжя) на Одесу, Миколаїв і Херсон для участі у встановленні й закріпленні в життєво важливих пунктах республіки влади Рад. Цей напрям виявився, по суті, флангом каледінського фронту і тут відзначалися особливою активністю частини, що прямували з Південно-Західного й Румунського фронтів на Дон.
              Події на каледінському фронті, сході й півдні України розвивалися дуже стрімко й виявилися загалом сприятливими для сил соціалістичної революції. В загальний успіх вагомий внесок робили повстання, які вибухали на місцях із наближенням радянських військ. Усе це дало змогу більшовикам паралельно перевести у практичну площину плани походу й на Київ — столицю УНР.
       Із січня 1918 р. з Харкова у напрямку Полтави під командуванням М.Муравйова вирушив зведений загін із червоногвардійців міста, червоних козаків В.Примакова і одного бронепотяга — всього 700 бійців. Того ж дня у тому ж напрямку вирушив загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П.Єгорова. З 1200 вояків 450 були донецькими червоногвардійцями під командуванням Д.Жлоби.
Хоча у Полтаві дислокувалося п’ять тис. солдатів і офіцерів, відданих Центральній Раді, 5 січня вони здали місто без бою. А вже через кілька днів переможці, поповнивши свої лави полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, почали наступ залізницею через Гребінку — Ромодан на захід і північний захід. Паралельно у напрямку Києва почався рух інших загонів, що спішно формувалися. Це були революційно налаштовані елементи, які прагнули політичної дії й охоче відгукувалися на заклики нищення старого ладу, боротьби за новий, справедливіший, гуманніший соціальний устрій. Загалом чисельність таких формувань була незначною, хоча вони гучно іменувалися «революційними арміями». Скажімо, у загоні Р.Берзіна, що наступав з Могилева через Гомель на Бахмач, і в загоні С.Кудинського, що з району Новгорода прямував через Смоленськ — Брянськ — Калиновичі на Новозибків, кількість багнетів ледь перевищувала дві тис. у кожному. Сумарно ж кількість військовиків, які брали участь у поході на Київ, була трохи більшою за шість тис., хоча їх було найменовано Східним фронтом, а його головнокомандуючим призначено полковника М.Муравйова.
               За оцінками відомого історика Д.Дорошенка, під орудою національної влади тоді було не більш ніж 15 тис. розкиданих по різних місцях вояків. При цьому слід мати на увазі, що боєздатність українських частин була дуже невисокою. Чи не єдиною бойовою одиницею був Український Гайдамацький Кіш Слобідської України, який складався з двох куренів — «червоних» і «чорних гайдамаків». Укомплектований солдатами-фронтовиками, юнкерами, січовими стрільцями та галицько-буковинськими біженцями і полоненими (Є.Коновалець, А.Мельник, Ф.Сушко та ін.), кіш налічував усього одну тис. чоловік. Його очолив С.Петлюра, відправлений у грудні 1917 р. у відставку за допущені недоліки у справі українізації армії.
        Навпаки ж, військовий потенціал радянської влади в Україні неухильно примножувався. За реаліс-тичними оцінками, у січні 1918 кількість червоногвардійських та інших однотипних формувань, що виступали на боці радянської влади, сягала 120 тис. чоловік. Звісно, їх бойова потужність не могла порівнюватися з якостями регулярного війська. Червоногвардійські загони було важко зібрати в єдине ціле для виконання важливих стратегічних завдань. Та з другого боку, наявні червоногвардійські загони відтягували на себе сили противника, сковували, розпорошували їх. Воєнні дії виплеснулися не на поля битв за участю великих армій, а в робітничі квартали, на підприємства, в казарми, де кінцевий успіх забезпечувався бойовими якостями та моральним станом невеликих загонів і груп.
           Розстановка сил в Україні у січні 1918 р. складалася зовсім не на користь національної влади. Голова Генерального Секретаріату В.Винниченко присвятив з’ясуванню цього аспекту вітчизняного історичного досвіду чимало сторінок у тритомнику «Відродження нації», й дійшов урешті до однозначно невтішних висновків. «...Це була війна впливом, — писав один з керманичів Української революції. — Ні більшовики, ні ми не мали регулярного, дисциплінованого війська, яким можна було розпоряджатися по волі керуючого центру, незважаючи на те, що й як собі там думало й почувало військо.
        Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними, що в селах сільська біднота явно була більшовицька, що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.
      Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли...»
            З початком наступу на Київ червоних, в умовах загальної розгубленості, навіть суцільної паніки, здатними на самовідданий порух виявилися передусім студенти й гімназисти. Уже 5 січня 1918 р., тобто у день здачі Полтави, на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і новозаснованого Українського народного університету, скликаних за ініціативою студентів-галичан, було ухвалено приступити до створення студентського куреня Січових Стрільців. До формування «під загрозою бойкоту й виключення з української студентської сім’ї мали вступити всі студенти-українці». Окрім студентів, до складу куреня було залучено учнів двох старших класів 2-ї української ім. Кирило-Мефодіївського братства гімназії. Загалом записалося близько 200 осіб (друга сотня потім брала участь у боях у Києві, тобто не залишала міста). Військові власті призначили командиром старшину (сотника) Омельченка, який на той час був зарахований студентом Українського народного університету.
          Вище державне керівництво, безперечно, було добре поінформоване про патріотичний порух молоді й навіть морально, та й ідейно, підтримало його. Так, 11 січня 1918 р. «Нова Рада» — газета українських соці-алістів-федералістів, впливової фракції у Центральній Раді, — опублікувала звернення «До українського студентства», підписане українською фракцією центру Університету св. Володимира: «Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» (котра нічого спільного не має з ідейним большевизмом) грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хотять придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам’ятає, що в цей час злочинно бути байдужим... Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі!
      Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги...»
         У цьому ж номері «Нової Ради» містився такий заклик: «Всі товариші, що вписались в курінь, повинні негайно явитись в казарму куреня (Печерськ, Московська вул., Костянтинівська військ. школа)». Такі матеріали друкувалися й іншими органами преси.
Настрої студентства підігрівалися також тогочасними найвагомішими державними документами. Так, у IV Універсалі Центральної Ради говорилося: «До так званих «більшовиків» та інших напасників, що нищать та руйнують наш край, приписуємо правительству Української Народної Республіки твердо й рішуче взятися до боротьби з ними, а всіх громадян нашої Республіки закликаємо, не жаліючи життя, боронити добробут і свободу нашого народу. Наша Народна Українська Держава повинна бути вичищена від насланих з Петрограда найманих насильників, які топчуть права Української Республіки».
Впродовж 8—13 січня молоді воїни намагалися одержати амуніцію, озброєння й оволодіти елементарними навичками поводження з ним. У казармах Костянтинівського училища, зайнятих, природно, з дозволу військового начальства, якісного вишколу за вкрай короткий термін здійснити не вдалося. Вранці 13 січня до навчального закладу повернулася частина юнкерів (близько 300 чоловік), які розповіли про те, що вони під командою сотника А.Гончаренка у малій кількості (близько 600 чоловік), погано озброєні, одинокими залишаються на цілому Лівобережному фронті під Бахмачем і потребують негайної підтримки. Хто й як вирішував питання про відправлення на передову студентської сотні, що попервах планувалася для захисту Центральної Ради в Києві, за документами й спогадами достеменно з’ясувати не можна. Відомо лише, що наказ було одержано «від командного складу 1-ї військової школи». Однак, зрозуміло, що студенти самостійно вирішити багато питань, зокрема й про спеціальний потяг (хоч це й зайняло півтори доби), не могли.
       15 січня зранку 116 студентів (перша сотня) були вже на станції Крути і більшість із них відправилася на риття окопів уздовж залізничної колії між Крутами і Плисками. Обабіч бойові позиції зайняв загін юнкерів з 200 осіб.
     Зранку 16 січня (тобто 29 — за новим стилем) загін балтійських матросів під командуванням Ремньова (за деякими даними, до двох тис.) на марші несподівано натрапив на зустрічний щільний вогонь юнкерів і студентів. Виникло сум’яття. А тут ще наспів панцерник сотника Лощенка з гарматою і почав вести прицільний вогонь по тилах тих, хто наступав. У деяких джерелах згадується ще про дві батареї і два бронепотяги. Так чи інакше, ввірватися до Крут з ходу червоним не вдалося.
       Подальший перебіг подій дня відтворити в деталях непросто — настільки суперечливо подають відомості навіть самі їх учасники.
      У пресі розвиток трагедії висвітлено так. У кожного юного захисника Крут «було всього по три обійми патронів. ...А треба вже воювать, бо несподівано підійшов ворог і почав обстрілювати їх кулеметним і гарматним вогнем. Через короткий час виявилась нова несподіванка: з бокової лінії з Чернігова підійшло кілька російських ешелонів і почали обстріл з тилу. Далі було таке: штаб ніяких приказів не шле, патронів і знаряддя бійцям не присилає. Усі патрони витрачені. Одна одним гармата, котра була у юнкерів, мусила замовкнути, випустивши останню шрапнель. Прийшлось посилати когось на станцію шукати командира і штаб (судячи з усього в редакції «Нової Ради», керівництві УПСФ знали справжні імена командира — «капітан Т» і склад штабу — «два брати Б.», однак із якихось міркувань не стали широко обнародувати дані, що з часом стали нез’ясовуваною таємницею. — В.С.). Їх на станції вже не було. Вони подалися за своїм поїздом, не повідомивши своє військо, не пославши йому ніякого приказу, а хапалися виїздити так, що забулися відчепити від свого поїзда вагони з знаряддям до гармат і з патронами, і завезли їх. Наших вояк росіяни оточили і перебили».
             Отже, хоч якими героїчними були дії захисників маловідомої доти залізничної станції, вони, врешті, не мали жодного шансу на успіх, тим більше — на перелом загальної ситуації на фронті. На кінець дня Крути опинилися вже в руках більшовиків, а шлях на Київ, де того ж дня почалося робітниче повстання проти Центральної Ради, було відкрито.
Пізніше писали, з одного боку, про кровопролитність бою, неодноразові атаки моряків, що відзначалися нечуваною жорстокістю, і те, що їх мужньо стримували «напівдіти» (Д.Дорошенко), що начебто вони ще й кидались у контратаки. А з другого — про відсутність у студентів набоїв та й елементарного вміння стріляти (багато хто з них одержав у руки гвинтівку безпосередньо напередодні бою), про те, що юнакам було вкрай незручно у незграбних битих валянках, в які їх поспіхом взули, хоча склади Першої української військової школи (колишнє Костянтинівське юнкерське училище) ломилися від новеньких чобіт тощо. Все ж студентам якимось дивом удалося відійти з позиції у відкритому полі (на відстані кілометра від станції) і ешелоном, що чекав, від’їхати у напрямку Києва. Організованому здійсненню останньої операції допомогло те, що юнаки завчасно розібрали залізничні колії і відірвалися від переслідувачів.
      Можливо, якоюсь мірою закріпленню в публікаціях очевидних перебільшень сприяло й те, що амбітний М.Муравйов прагнув показати своєму начальству власні особливі заслуги у боротьбі за нову владу й у донесеннях Головнокомандуючому військами по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії В.Антонову-Овсієнку явно «прикрашав» жорстокість єдиного бою, який довелося дати радянським військам на шляху до Києва, умисне завищував силу спротиву ворога, використовував у донесеннях навіть нісенітниці. «Після дводенного бою, — повідомляв він, — перша революційна армія Єгорова за підтримки другої армії Берзіна біля ст. Крути розбила контрреволюційні війська Ради, керовані самим Петлюрою. Петроградська червона гвардія, Виборзька і Московська гвардія винесли майже самі весь бій на своїх плечах. Петлюра під час бою пустив потяги з беззбройними солдатами з фронту назустріч революційним військам, які наступали, і відкрив по нещасних артилерійський вогонь. Війська Ради складались із батальйонів офіцерів, юнкерів і студентів, які, крім звірств, здійснених щодо солдатів, які поверталися з фронту, били сестер милосердя, що потрапили до їх рук. Іду на Київ. Селяни захоплено зустрічають революційні війська».
         Неточності документа очевидні. Тут варто звернути увагу не стільки на те, що під Крутами не було С. Петлюри і згаданих у донесенні дій він, природно, не міг вчинити, скільки на переконане твердження, що у військах Центральної Ради були «батальйони офіцерів». Мабуть, такими були кваліфіковані юнкери (хоча про них згадується й окремо), хоча надалі офіцерам така впевненість «приборкувача Києва» коштуватиме дуже дорого.
Утім, гадається, прагнути до спростування будь-яких обопільних неточностей, відрафінування деталей не так уже й важливо. Загального уявлення про розстановку сил у районі бою, як і про стратегічне становище УНР, достатньо, щоб зрозуміти абсолютну детермінованість кінцевого підсумку. Просто зайве «копирсання» у фактах скидається на бажання поставити під сумнів високий героїзм і патріотичну самопожертву юних борців за ідею, відданих захисників національної справи.
      С.Петлюра, який перебував зранку того дня на ст. Бобрик, одержавши повідомлення і докладну доповідь про бій під Крутами, вирішив, що більша небезпека для УНР походить від повсталих арсенальців, і без вагань спрямував свій загін до Києва, наказавши студентам їхати до Дарниці.
         І донині існує відчутний різнобій у визначенні не тільки масштабності бою під Крутами, його тривалості, ступеня жорстокості, а й, головне — кількості жертв.
Так, Д.Дорошенко  наводить у поіменному переліку лише 11 прізвищ загиблих студентів, хоч пише, що першого дня (тобто 16 січня) була знищена частина куреня, а другого дня було розстріляно 27 полонених, над якими дико знущалися. Вони входили до розвідувальної роти, що відійшла до Крут на момент, коли станцією вже оволоділи червоні. Вісьмох поранених відправили до Харкова, де ними ніхто не зацікавився, і вони щезли зі шпиталів, куди їх влаштували на лікування. До Києва на перепоховання начебто було привезено «кілька десятків понівечених трупів».
     Результати 40-річного документального дослідження питання ввійшли до книги С.Збаразького «Крути. У 40-річчя великого чину 29 січня 1918 — 29 січня 1956», що побачила світ у 1958 р. у Мюнхені й Нью-Йорку у видавництві «Шлях молоді». Книга відкривається таким мартирологом:
«Згинули під Крутами:
Сотник Омельченко — командир Студентського Куреня, студент Українського Народного Університету в Києві.
Володимир Яковлевич Шульгин, Лука Григорович Дмитренко, Микола Лизогуб, Олександр Попович, Андріїв, Божко-Божинський — студенти Університету св. Володимира в Києві.
Ізидор Курик, Олександр Шерстюк, Головощук, Чижів, Кирик — студенти Українського Народного Університету в Києві.
Андрій Соколовський — учень 6-ї кляси 2-ї Української Київської Гімназії.
Микола Корпан з Тяпча, під Болеховом, Західна Україна. М. Ганькевич, Євген Тарнавський, Гнаткевич, Пипський — учень 7-ї кляси, родом з Західної України, розстріляний з 35-ма іншими на станції Крути, перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», всі інші підтримали спів».
Отже, називається 18 імен. Відтоді ніяких змін до наведеного переліку ніхто не спромігся внести...

       ...Кажуть, вони були не Герої, вони були жертви. Жертви невдалої, короткозорої політики державних мужів, що взялися за кормило влади, не маючи до того ніяких здібностей. І 29 Січня – це не Свято Української Зброї, а в кращому випадку прикре нагадування нащадкам, як не треба влаштовувати захист Рідної Держави.

        Але вони не є жертвами. 300 наших українських юнаків-добровольців, вчорашніх гімназистів і студентів, що пали смертю Героїв, закривши своїми грудьми золотоверхий Київ і всю Україну... Що рушило їх у крутянський сніг під кулі і багнети лютого безжального ворога, п’яного більшовицького бидла, що перлося з Півночі встановлювати свій "новий світ" на наших землях?

        Чи хто платив їм, чи хто примушував під острахом військового трибуналу? Ні, нічого такого не було. А що ж було? А була – нестямна Любов до Рідної Землі, до нашої милої Неньки-України. І вони пішли в цей свій перший і останній бій, прекрасно розуміючи, що не повернуться назад, але для них назад дороги не існувало.

        Вони – перші паростки пробудженої Нації. Тієї Нації, що здригнулась, узнавши про їхній подвиг, здрігнулась і засоромилась сама себе, бо Нація сиділа по теплих хатах, коли ці молоді лицарі падали в скривавлений сніг. Засоромилась, бо справдилися слова Кобзаря: один козак на тисячу свинопасів!

        І вже від того далекого зимового дня 1918 року розпочався довгий-предовгий шлях боротьби і горіння, смертей і перемог, шлях до Української Самостійної Соборної Держави, шлях, що не закінчений ще й досі.

          „Життя має всього лише дві форми – горіння і гниття!” – сказав Степан Бандера ввічі Варшавському судові, який прирік його на смерть. Він висловив те, що не встигли висловити юнаки, які впали під Крутами, але вони підписались під цими словами власною кров’ю.

Категория: рефераты | Добавил: Kseniya | Теги: під, Крути, Крутами, Бій, реферат
Просмотров: 653 | Загрузок: 0 | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи.
[ Регистрация | Вход ]
Форма входа
Поиск по сайту
Полезные ссылки