1.     Періодизація і становлення епохи Відродження.

2.     Ранній Ренесанс.

3.     Період зрілого відродження.

4.     Північне Відродження.

5.     Значення епохи Відродження для розвитку світової культури.

 

                                Культура епохи Відродження.

        Відродження (або з французької – Ренесанс) – це термін, уперше запроваджений Джорджо Вазарі, італійським митцем і біографом ХVI ст., який вживається для визначення перехідної епохи в історії Європейської культури від Середньовіччя до Нового часу.

        Період Відродження поділяється на  три етапи : друга половина ХІІІ-ХІV ст.- період Відродження; ХV ст. – раннє Відродження; кінець ХV- початок ХVІ ст. – Високий ренесанс; ХVIст. – пізній Ренесанс.

        Відродження – це справді нова епоха. Вже в ХІІІ – на початку ХІV ст. змінився погляд на реальність, виникли нові ідеї, які привели до радикальних змін у всіх сферах ідеології та світогляду. Вони – результат того, що в міру зростання міст і появи бюргерства утворюються засади мирського світорозуміння, якому тісно в рамках теологічного аскетизму. Церковна регламентація життя, яка в середні віки здавалася природною, котре йшло пліч-о-пліч з пробудженою новою філософією великих італійців, посилаючи своїх мучеників на багаття і у в’язниці. Розвиток ремісництва і промисловості породили ткацтво, годинникарство, млини, металургію, алкоголь, безліч нових інструментів. Стала можливою експериментальна наука. Ці століття дали людству порох і вогнепальну зброю, доменний процес видобування заліза, залізниці, осушення боліт, будівельну справу, підзорну трубу, мікроскоп, оптику, дзеркала зі скла, вітромір. Географічні відкриття епохи – це й розвиток метереології, зоології, ботаніки, фізіології людини. Удару по релігійному світогляді завдали астрономічні відкриття: на місце геоцентричної системи Птолемея прийшла відкрита Коперником геліоцентрична. Розвиток механіки та оптики, хімії й медицини, зародження геології – все це теж Відродження.

        Ідейною домінантою Відродження стає більш конкретний і зримий, порівняно з Середньовіччям, християнський антропоцентризм, з позицій якого людина є центром Всесвіту, вищою частиною природи, найдосконалішим його творінням, а весь навколишній світ – творінням рук не тільки Божих, а й людських. На місце схематизму схоластики діячі Відродження ставлять емоційно насичене особисте переживання. Велику увагу було приділено взаємозв’язку внутрішнього світу людини з природою, здатності людини до всебічного пізнання і творчої діяльності; проблемі віротерпимості у конфесійнорелігійній приналежності; визнаню більшістю пізньоренесансних діячів самостійності і свободи науки. Благородність людини має визначатися не стільки завдяки походженню і заможності роду, скільки шляхом розвитку особистої гідності та індивідуальності.

        Першим поетом Передвідродження був італієць Данте Аліг’єрі (1265-1321). Основний твір Данте – "Божественна комедія”. Цей твір відображає життя душі та серця поета, всі його знання і страждання, все приватне та громадське життя, політичну боротьбу в Італії та культурні традиції. Поему написано особливими трирядковими віршами, які зібрано в три частини, присвячені зображенню трьох частин потойбічного світу – пекла, чистилища, раю. Данте використовує середньовічний жанр "подорожування” в потойбічний світ, щоб якомога повніше відбити реальне життя, показати людські злочини і пороки заради їх викорінення. Провідником Данте в потойбіччя став поет Вергилій. Сенс усієї поеми полягає в тому, що розум і знання (уособлені у Вергилії) можуть допомогти людині пізнати свої гріхи (картина пекла) і очиститися від них (картина чистилища), але цього недостатньо для містичного єднання з Богом. Тільки любов (образ Беатріче, яка супроводжує поета в рай) дає блаженство пізнання вищої істини і цілковитого злиття з нею.

        Ще одним видатним засновником нової літератури був Франческо Петрарка (1304-1374). Він був видатним поетом, філософом, вченим, якого вважали першим гуманістом Європи. Петрарка ставить проблему доцільності суто теоретичного пізнання. Майже всю свою поетичну творчість він присвятив молодій жінці Лаурі. Цикли сонетів "На життя мадонни Лаури”, "На смерть мадонни Лаури” передають любовні переживання, почуття захоплення жіночою красою і силою чуттєвого земного кохання, що сприймалася крізь призму релігійного ідеалу. Поряд з тим, Петрарка був і поетом високої громадянської лірики. У канцонах "Італія моя”, "Високий дух” поет виступає поборником припинення міжусобиць і війн, та об’єднання італійських земель.

        Демогератичні тенденції в культурі Відродження знайшли відображення у творчості Джованні Бокаччо. Світову славу приніс Бокаччо "Декамерон”. Цей твір дав розвиток жанру новели. Десять молодих людей тікають із зачумленого міста ("великий чумний мор” 1347-1348 р.р., що охопив усю Європу) на приміську віллу. Кожного дня, а були вони 10 днів, кожен з молодих людей оповідає якусь життєву історію. Основний зміст Декамерона – розкриття аморальності авіньйонського папського двору, розпусти монахів, висміювання лицемірства та інших пороків, прославлення земних радощів, людяності.

        Для мистецтва італійських міст раннього Відродження характерний цілковитий відхід від традицій Середньовіччя. У середньовічній естетиці не надавалося великого значення красі людського тіла. Людське тіло зображалося позбавленим сили і привабливості. Характерною рисою мистецтва Ренесансу став повний перегляд цієї традиції. Живопис цього періоду спирається на ідею зв’язку між досконалою людиною і прекрасною природою. Для художників Відродження головними залишаються картини релігійного змісту. Але і Мадонна, і Ісус, і святі – це люди із плоті і крові. Їх руки, риси обличчя вказують на зрозумілі кожній людині почуття.

        До архітектури Флоренції у ХV ст. риси нового стилю ввів Філіппо Брунелескі. У 1434 р. він завершив велетенський купол Флорентійського собору, який вважається шедевром світової архітектури.

        Скульптором, якому випало в мистецтві на цілі століття вперед розв’язати проблеми круглої скульптури, кінного монумента, був Донателло. У двох ранніх скульптурах для церкви Орсанмікеле він відроджує античний досвід : в апостолі Марку розв’язує проблему становлення людської постаті на повний зріст за канонами пластики, розробленими ще в Греції, але забутими в епоху Середньовіччя. Античні традиції відчутні у бронзовому Давиді” Донателло. Простий пастух, переможець велетня Голіафа, який врятував жителів Іудеї від ярма філістимлян і став згодом царем, Давид був одним з найулюбленіших образів мистецтва Відродження.

        Справжньою науково-технічною революцією можна назвати винахід друкарського верстату Йоганом Гутенбергом з Майну (1399-1486). Гутенберг власноруч сконструював пристрій для металевого виливання літер, удосконалив друкарський прес, запропонував рецепти друкарського сплаву. Першим друкованим виданням в Європі стала 42-рядкова Біблія латигською мовою, яку Гутенберг надрукував протягом 1452-1455 р.р. Він також видавав навчальну літературу. Швидко книгодрукування поширюється в Італії, Чехії, Франції, Іспанії, Нідерландах, Англії. Завдяки книгодрукуванню література поширюється серед широких мас населення.

        Період зрілого італійського Відродження називають Високим Ренесансом. Це був тяжкий період, пов’язаний з боротьбою італійських міст за незалежність. Мистецтво Високого Ренесансу відходить від часткового, від незначних подробиць заради узагальненого образу, заради прагнення до гармонійного життя. Істинними творцями, титанами такого мистецтва були Леонардо до Вінчі, Рафаель Санто, Мікеланжело Буонарроті.

        Леонардо да Вінчі поєднував у собі ледь не всі можливі здібності і таланти. Леонардо да Вінчі об’єднав у собі і митця, і вченого, він не бачив різниці між проектуванням механізму і малюванням картин. Одна з величніших робіт Леонардо да Вінчі – "Таємна вечеря” – розпис на стіні трапезної монастиря Санта-Марія делла Грація. Метою художника було реалістичне відображення складної психологічної реакції дванадцяти апостолів на слова Христа "Один з вас зрадить мене”. Через реакцію людей, характерів, індивідуальностей Леонардо намагається вирішити вічні питання людства, про любов і ненависть, зраду і відданість, благородство і підлість. Леонардо вбачав у людському тілі оселю душі, а в манері поведінки, міміці, гримасах відображення душевних рухів. Доля "Таємної вечері” трагічна. Леонардо сам спричинив осипання стінопису, бо проводив досліди з фарбами.

        Найзнаменитішою картиною в світі є "Мона Ліза” ("Джоконда”). У цьому портреті художник справді досяг досконалості. В образі молодої флорентійки втілено образ самої епохи Відродження : гармонія, інтелект, велич. Леонардо да Вінчі став символом епохи для наступних поколінь.

        Злиття античності і духу християнства дістали найяскравіший вияв у творчості Рафаеля. Він був щасливим митцем. Протягом усього життя він шукав досконало-гармонійний образ і знайшов його в жінці-матері. Насамперед в його "Мадоннах” втілюється Богоматір і вічна краса материнства з її радощами і печалями. Він багато разів звертався до цього образу : "Мадонна Конестабіле”, "Мадонна Альте”, "Мадонна в зелені”. Шедевром його творчості є "Сікстинська мадонна”. Ідеально прекрасна молода жінка з дитиною – богом іде хмарами назустріч своїй долі, знаючи, що заради щастя людей вона повинна віддати найдорожче, що в неї є – сина. Звичайний релігійний сюжет перетворюється на гімн людині, яка заради вищого обов’язку іде на зустріч стражданням і смерті. Погляд зовсім юної Марії пройнятий скорботним передбаченням трагічної долі сина, який теж не по-дитячому серйозний.

        Рафаель залишив нащадкам фрески –алегорії на стінах папськихкімнат у Ватикані, де представлені науки : богослів’я ("Диспут”), поезія ("Парнас”), юриспруденція ("Мудрість, Міра, Сила”) і філософія ("Афінська школа”), портрети відомих людей свого часу (папи Юлія ІІ, письменника Кастільйоне). Крім того, він був головним архітектором величного Собору святого Петра в Римі.

        Третій знаменитий майстер Високого Відродження – Мікеланжело Буонарроті (1475-1564), який був архітектором, поетом, живописцем, скульптором. Вище за всі мистецтва він ставив скульптуру. Техніка обробки каменю, яку використовував Мікеланжело, була дуже складною. Сучасні майстри створюють образ завдяки ліпленню, а Мікеланжело – відколюванню на різьбі, що вимагало від скульптора безпомилковості кожного руху, майстерності і терпіння. Ідеальний скульптурний образ прихований у середині кам’яного блоку точно так, як душа живе у матеріальній оболонці тіла. Мистецтво скульптора полягає в тому, щоб видобути з каменю цей образ, пробудити його до життя.

        Одна з відомих робіт Мікеланжело – статуя Давида. Образ Давида, який за біблійною легендою переміг велетня Голіафа, цікавив багатьох художників. Якщо Донателло зображує Давида підлітком, то Мікеланжело – красивим і сильним юнаком, який готується до бою, в момент найвищої напруги внутрішніх сил, тілом і духом готовий до подвигу.

        Вершини живопису Мікеланжело досяг у творах, зв’язаних з Сікстинською капелою. За замовленням папи Юлія ІІ він працює над розписом стелі (плафона) Сікстинської капели у Ватикані площею 600 кв.м. Мікеланжело присвячує цю гігантську фреску біблійним та античним легендам, починаючи від створення світу і закінчуючи Апокаліпсисом. Сотні фігур, ціле покоління давніх персонажів, де є і старі, і юні, і жінки, і діти. Чотири роки, в тяжких умовах, лежачи на спині на висоті 18 м без помічників створював Мікеланжело свій шедевр живопису. Центральну частину стелі займають сцени із священної історії, починаючи від створення світу. Великі й малі живописні композиції чергуються : великі "Потоп”, "Гріхопадіння”, "Створення людини”, "Створення планет і світил”; малі – "Осміяння Ноя”, "Жертвопринесення Ноя”, "Створення Єви”, "Створення води”. Гріх, його покарання і спокута – головні мотиви цих композицій. Принцип розміщення сюжетів від кінця до початку, від Ноя до Бога-творця був невипадковим. Нижчий ступінь земного, буття душі виражений через образи предків Христа, імена яких перелічені на початку Євангелія від Матфея. Зображені на люнетах чоловіки і жінки стоять у глибокій задумі, їхні спини згорблені від непосильної праці, важкі руки безсило опущені. Інший щабель земного буття душі виражають пророки й сивіли, які передбачили падіння поганства і появу Бога-людини. Їхні образи насичені духовністю, в них втілено емоційні переходи від стану прозріння, палкого пориву до мовчазних роздумів. Сцени на щитах зображають події з життя легендарних біблійних правителів. Сюжети взято з Першої і Другої Книг царств Біблії. На щитах, найближчих до вівтаря – сцени, символічно пов’язані з воскресінням Христа та його спокутною жертвою. Наруга над п’яним, безпорадним у своїй наготі Ноєм вбачалась як метафора  майбутньої наруги над Христом. У сценах "Потопу” вгадувалися трубні звуки Страшного суду. Історично неминучим здавалося друге пришестя Христа і Страшний суд.

        Композиція "Гріхопадіння та вигнання з раю” замикає цикл первісної історії людства. В образі створеної Богом людини художник виразив своє схиляння перед найвищою красою, розвиненою у досконалому людському тілі. Тема відплати, а не прощення стала головною у "Страшному суді” – фресці на західному боці Сікстинської капели. Смисловим і композиційним центром фрески "Страшний суд”, є постаті Христа і Богоматері. Не милосердний Бог, котрий несе людям мир і радість первісного буття, а грізний суддя, який карає за гріхи плоті і пороки душі, панує в центрі вівтарної сцени Сікстинської капели. Фреска "Страшний суд” стала своєрідним духовним заповітом художника.

        Мистецтво і література періоду пізнього Відродження в різних країнах Європи розвиваються нерівномірно й у досить своєрідних формах.

        Початок пізнього Відродження у Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об’єднує культурний розвиток країн Північної Європи - Німеччини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії. Спільною для Відродження і Реформації була потреба подолання величезної прірви між теорією і практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої духовної спадщини, але шляхи подолання цієї спадщини було обрано різні.

        В Нідерландах більше, ніж в інших країнах Європи художник зберігав зв’язок з ремісничими цехами і сприймався як "майстер”, "ремісник”. Нідерландські художники намагалися правдиво зображати дійсність, але істина їх цікавила більше, ніж краса. Героями їх картин були представники різних верств населення : селяни, ремісники, убогі, каліки. Найяскравіше ці риси виявилися у творчості двох великих майстрів – Ієроніма Босха та Пітера Брейгеля.

        Відродження Німеччини своїм значним внеском у скарбницю європейської культури зобов’язане передусім генію Альбрехта Дюрера. Створений ним образ людини доби німецького Ренесансу самобутній і відрізняється від італійського ідеалу. Герой його картин – сильна, вольова, енергійна людина, позбавлена внутрішнього спокою і гармонії ("Автопортрет”, "Святий Ієронім”, "Адам” "Чотири апостоли”). Значного успіху Дюрер досягає в одній з великих своїх робіт – 15 гравюр на тему Апокаліпсису.

        Французьке Відродження починається  пізніше італійського. Специфікою французького мистецтва є намагання подолати схоластичні основи готичної художньої літератури і наслідувати зразкам італійського мистецтва.

        Видатним представником французького Відродження є письменник Франсуа Рабле. Рабле покинув монастир і став професором анатомії і медицини. Він добре знався і на античній літературі, і на зоології, і на ботаніці, і на географії. Ідеї і погляди Рабле знайшли досить химерне відображення у новому жанрі гротескного роману "Гаргантюа і Пантагрюель". У романі йдеться про двох велетнів – батька і сина. Оповідаючи їх сповнене курйозів життя, Рабле своєрідно вирішує проблеми свого часу. В образах батька і сина Рабле змалював два різних покоління гуманістів.

        Іспанія дуже повільно відходила від традицій середньовічного мистецтва. Живопис зосереджується на внутрішніх переживаннях людини.

        Засновником іспанської національної драматургії став поет Лопе де Вега, автор близько 1800 п’єс різної тематики. Його творам притаманні оптимізм, ідеалізація дійсності, увага до особистих переживань людини.

       Найяскравішою постаттю іспанської прози є Мігель Сер де Сервантес Сааведра. Найвідоміший роман Сервантеса "Дон-Кіхот” автором був задуманий, як гротескна пародія на рицарські романи і сатира на сучасну дійсність. Дон-Кіхот – це носій високих гуманістичних ідей іспанської готики і Відродження, який опиняється в нових історико-культурних умовах і не витримує їх тиску на особистість.

        Риси трагічного гуманізму притаманні творчості видатного англійського гуманіста  Уїльяма Шекспіра. Найвідоміші твори письменника : "Король Лір”, "Гамлет”, "Ромео і Джульєтта”, "Юлій Цезар”. В них Шекспір змальовує боротьбу людських пристрастей, показує життя у всіх його протиріччях. Автор прагне до створення образів волелюбних і благородних героїв-індивідуалістів, що мають достатньо сильний характер, аби протистояти суворій долі. Шекспір створив ряд позитивних героїв, які навіть у трагічному фіналі зберігають віру у перемогу своїх ідеалів.

        Доба Відродження є надзвичайно розмаїтим та ідейно багатим періодом в історії європейської культури, протягом якого відбулися важливі зміни тенденцій подальшого культурного розвитку. Основною одиницею європейської культури вперше стає не колектив людей, а окрема особистість, яка задовольняє свої власні інтереси і реалізує свої власні наміри і прагнення. Попри елітний характер культури Відродження, зміст творчості її титанів віддзеркалив певні прогресивні тенденції подальшого розвитку всієї європейської спільності народів. На основі художніх досягнень цієї доби, які мають для людства неповторну і невмирущу цінність, виникла і розвинулась художня культура Нового часу.

 

 

 

 

 

"Історія світової і української культури” В.Греченко, І.Чорний, В.Кушнерук, В.Режко; Київ, Літера, 2002 р., ст. 148 – 181.

"Українська та зарубіжна культура” за ред. доктора філософських наук, професора М.М.Заковича; Київ, Знання, 2000 р., ст. 180 – 210.